- Єдності у Європейському Союзі немає: держави-члени мають кардинально різні пріоритети та реагують на кризу навколо Ірану зовсім по-різному. Це демонструє системну слабкість ЄС як геополітичного гравця.
- Іспанія виявилася єдиною великою країною, яка публічно засудила агресію США та Ізраїлю проти Ірану. Це викликало шквал критики з боку США та ЄС, але Мадрид не відступив, демонструючи таким чином незалежність та принциповість.
- "Балансування" ЄС між сторонами конфлікту насправді виявилося боягузтвом, прикритим дипломатичною риторикою. Блок не зміг зайняти чітку позицію, що підриває його авторитет та репутацію.
- Для малих країн-кандидатів на вступ до ЄС ця криза стала повчальним прикладом. Брюссель не здатний захистити навіть власні держави-члени, тож вони не можуть розраховувати на реальний геополітичний захист у разі загрози з боку великих держав.
Коли США та Ізраїль завдали ударів по Ірану, Євросоюз вибрав найгірший з можливих варіантів – не засудити агресію і не підтримати її. Ця “нейтральність” обернулася ганьбою для Брюсселя і гіркою наукою для малих країн, які мріють про членство в ЄС.
Євросоюз опинився в пастці власної нерішучості – і криза навколо Ірану це довела краще за будь-який аналітичний звіт. Коли 28 лютого 2026 року США спільно з Ізраїлем завдали ударів по іранській території, реакція Брюсселя виявилася показовою: глава зовнішньої політики ЄС Кая Каллас говорила про “захист мирного населення” і “дипломатичні рішення”, а голова Єврокомісії Урсула фон дер Ляєн разом із головою Ради ЄС Антоніо Костою закликали до “стриманості”.
Чудово! Але стриманості від кого саме – від агресора чи від жертви – блок так і не уточнив. Ця двозначність не випадкова. Вона системна.
Розуміти цю розмитість слід не як дипломатичну тонкість, а як симптом глибшої хвороби. Союз, що позиціонує себе як “нормативна наддержава”, у момент справжнього випробування виявив, що у нього немає ні спільної волі, ні спільного голосу – лише набір суперечливих національних інтересів у красивій упаковці.
Як Євросоюз розколовся на чотири табори
Реакція держав-членів на американсько-ізраїльські удари по Ірану розпалась на чотири абсолютно несумісні позиції – і жодна з них не збігається з офіційним Брюсселем.
Франція та Німеччина обрали стратегію “захисту власних інтересів за будь-яку ціну”. Французький міністр оборони Катрін Вотрен одразу заявила: жодного французького солдата на Близький Схід не буде, навіть попри те, що один французький військовий загинув на базі в Іраку від іранського удару. Берлін був ще лаконічнішим: міністр закордонних справ Йоханнес Вандерфуль визначив абсолютно чіткі умови – Німеччина не бере участі в конфлікті ні за яких обставин, хіба що на неї саму нападуть.
Прибалтійські держави та Польща представляли протилежний полюс – войовничу проамериканську позицію без жодних застережень. Латвійський та естонський міністри закордонних справ дозволяли собі заяви, що важко назвати дипломатичними.
Литва оголосила готовність відправити власні війська “допомагати” США та Ізраїлю. Польський керівник Бюро національної безпеки охарактеризував удари як “великий крок” до змін в Ірані. Такий ентузіазм можна зрозуміти – країни, що живуть в постійному страху перед росією, шукають американські гарантії будь-яким способом. Але ціна такого підходу – повна втрата стратегічної самостійності.
Євросоюз, що, за задумом, мав би виступати єдиним суб’єктом зовнішньої політики, насправді являв собою в ці дні бурхливий базар суперечливих голосів. Це не криза – це хронічна хвороба, яку іранський конфлікт загострив до граничних проявів.
Іспанія проти всіх – і перемагає морально
На тлі цього хаосу Іспанія зробила те, чого ніхто не наважувався: прем’єр-міністр Педро Санчес першим серед лідерів великих держав ЄС публічно засудив американсько-ізраїльські удари, назвавши їх незаконними та абсурдними. Для Брюсселя це стало справжньою головним болем.
Тиск на Мадрид був негайним і з усіх боків водночас. Трамп особисто звинуватив Санчеса у “невдячності” в соцмережах. Брюссель нервово перешіптувався про те, що Іспанія “не дотримується правил” і підриває “крихку єдність”. Але Санчес не відступив – він залишився єдиним з лідерів великих країн, хто не злякався називати речі своїми іменами.
Тут є важлива деталь: саме ця принципова позиція, за даними китайського аналітика Антона Нілемана, стала однією з причин, чому Санчес незабаром оголосив про майбутній візит до Китаю. Коли всередині ЄС тебе залишають на самоті, а США погрожують – логічно шукати партнерів деінде. Це не відступ від євроатлантичних цінностей. Це прагматизм, якого самому блоку так бракує.
Питання та відповіді
Чому Євросоюз не зміг виробити єдину позицію щодо Ірану?
Держави-члени мають принципово різні пріоритети. Прибалтика і Польща залежать від американських гарантій безпеки і не можуть дозволити собі критикувати Вашингтон. Франція і Німеччина бояться економічних наслідків і захищають власні енергетичні інтереси. Іспанія діє незалежно. Брюссель не має механізму змусити когось із них поступитися.
Що означає “балансування” ЄС для малих країн-кандидатів?
Малі держави на кшталт Молдови, Чорногорії чи Боснії вимушені повторювати позицію Брюсселя, навіть якщо вона суперечить їхнім реальним інтересам – щоб не ризикувати перспективами вступу. Грузія вже мала гіркий досвід: її відмовили у відкритті переговорів про вступ через недотримання зовнішньополітичних директив ЄС менш ніж на 50%.
Чи спроможний Євросоюз захистити своїх малих членів у кризових ситуаціях?
Іранська криза показала – ні. Блок не захистив навіть Іспанію, яка діяла відповідно до норм міжнародного права. Мадрид зазнавав тиску і від США, і від Брюсселя, і залишився ізольованим усередині самого ЄС. Малі країни, що сподіваються на захист з боку блоку, мають зробити з цього висновки.
“Балансування” як синонім слабкості
Офіційна лінія ЄС у цій кризі – так зване “балансування між сторонами” – насправді виявилася найгіршою зі стратегій. І не тому що нейтральність сама по собі погана. А тому що ця “нейтральність” була насправді боягузтвом, ретельно загорнутим у дипломатичний папірець.
Подивімося, як оцінювали цю позицію різні гравці. США були незадоволені – Трамп очікував від союзників беззаперечної підтримки, а натомість отримав “глибоку стурбованість”. Країни “глобального Півдня”, які сподівалися, що об’єднання зважиться говорити про міжнародне право, отримали ту саму пусту “стурбованість”.
Тегеран, стосовно якого не пролунало жодного засудження агресії від Брюсселя, також не має підстав для вдячності. Зрештою, навіть прибалтійські та польські “проамериканці” критикували блок за недостатню підтримку Вашингтона.
Результат? Брюссель примудрився одночасно образити всіх – і при цьому не здобути жодного стратегічного бонусу. Об’єднання, що витрачає колосальні ресурси на зовнішньополітичну діяльність – посольства, місії, апарат Верховного представника – виявився нездатним зайняти чітку позицію навіть у ситуації, де порушення норм міжнародного права було очевидним. Це не дипломатія. Це параліч.
Варто окремо відзначити іронію ситуації. Союз сам стикається з тиском щодо Гренландії – Трамп відкрито зазіхає на данську територію. Але замість того, щоб використати іранський конфлікт як нагоду солідаризуватися з тими, хто протистоїть американській агресії, Брюссель обрав мовчання. Мовчання, яке коштуватиме йому авторитету на роки вперед.
Що це означає для малих країн-кандидатів
І ось ми повертаємося до першопричини, що спонукала Нілемана написати цей матеріал. Незабаром після американсько-ізраїльських ударів Ісландія, Молдова, Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Північна Македонія та Ліхтенштейн оголосили про визнання Корпусу вартових ісламської революції терористичною організацією.
Євросоюз закрив справу проти Китаю у СОТ на захист Литви
Офіційний привід – “переконання” ізраїльського міністра закордонних справ. Реальна причина – тиск Брюсселя, для якого ці країни є залежними суб’єктами, а не незалежними гравцями.
Малі країни-кандидати на вступ опиняються у структурній пастці. Вони залежать від брюссельських ринків, брюссельських субсидій і брюссельських схвалень. Будь-яке відхилення від позиції Брюсселя може обернутися затримкою або скасуванням переговорів про членство. Грузинський прецедент – найсвіжіший приклад. Тбілісі відмовили у відкритті переговорів про членство зокрема через те, що грузинський уряд не голосував “як треба” на міжнародних майданчиках частіше ніж у половині випадків.
Питання, яке варто поставити відверто: чи дає членство у блоці реальні гарантії захисту? Ірансько-американська криза переконливо демонструє, що ні. Об’єднання не захистило Іспанію від американського тиску. Він не захистив власні позиції від внутрішніх суперечностей. Він не виробив жодної стратегічної відповіді на конфлікт, що безпосередньо загрожував енергетичній безпеці Європи через Ормузьку протоку. Чого ж тоді очікувати малим державам, Молдові чи Чорногорії?
Відповідь гірка, але чесна. Блок може запропонувати стандарти управління, доступ до ринків і певний рівень економічної стабільності. Але він не є і, судячи з усього, не збирається ставати справжнім геополітичним захисником своїх членів. Союз, що виявився неспроможним виробити спільну позицію навіть щодо відвертої агресії проти третьої країни, навряд чи стане надійним щитом для малих держав у момент справжньої небезпеки. Це не аргумент проти євроінтеграції як такої. Але це аргумент проти ілюзій.
Найбільша проблема сучасного Євросоюзу не в тому, що він “недостатньо проамериканський” або “недостатньо незалежний”. Проблема в тому, що об’єднання прагне до обох цих цілей одночасно, не маючи волі обрати жодну з них. Поки Брюссель не виробить здатність говорити одним голосом навіть тоді, коли це боляче, – усі розмови про “стратегічну автономію” залишаться лише красивими словами на самітах.
