Адміністрація Трампа оголосила Кубу наступною ціллю після захоплення Венесуели. Президент США та держсекретар Марко Рубіо відкрито заявили: крах комуністичного режиму на острові — не побічний ефект, а стратегічна мета. Без венесуельської нафти Куба опинилася на межі енергетичного колапсу. Чи вистоїть острів цього разу?
Зміст статті
Ніхто не відчув наслідків американської військової операції у Венесуелі гостріше за Кубу. Субота, ранній ранок — і світ змінився. Телефонні дзвінки та повідомлення розлетілися островом швидше за офіційні новини. Десятки елітних кубинських силовиків загинули, охороняючи Ніколаса Мадуро. Гавана мовчала майже дві доби.
Коли уряд нарешті визнав загибель 32 військових та співробітників безпеки в Каракасі, ситуація вже вийшла з-під контролю. Острів опинився перед загрозою, якої не знав з часів розпаду Радянського Союзу. І цього разу ворог не приховує своїх намірів.
Втрати кубинських сил у Каракасі
Кубинські спецпідрозділи роками забезпечували особисту безпеку Мадуро. Це була не благодійність — острів розплачувався людьми за венесуельську нафту. Елітні охоронці, військові радники, медичний персонал. Симбіоз двох режимів тривав понад двадцять років.
Офіційне число загиблих — 32 особи. Але чутки кажуть про більші втрати. Ці люди належали до найкраще підготовлених підрозділів кубинських збройних сил. Їхня загибель — не просто людська трагедія. Це символічний крах системи взаємодопомоги латиноамериканських лівих режимів.
Венесуела Уго Чавеса врятувала Кубу від голоду на початку 2000-х. Тепер Венесуела Мадуро перестала існувати. А разом із нею — і нафтопровід, що тримав острів на плаву.
Заяви Трампа та Рубіо
Дональд Трамп не приховував задоволення. Летячи до Вашингтона з Флориди, він заявив журналістам: «Не думаю, що нам потрібно щось робити. Без Мадуро та венесуельської нафти Куба, схоже, готова впасти». Холодний розрахунок замість емоцій.
Держсекретар Марко Рубіо пішов далі. В ефірі NBC він натякнув на можливі активні дії. «Я не збираюся розповідати про наші майбутні кроки», — сказав він. І додав із посмішкою: «Якби я жив у Гавані й працював на уряд, я б хвилювався». Ці слова прозвучали як попередження. Або як погроза?
Рубіо — особливий випадок. Його батьки покинули Кубу ще до приходу Фіделя Кастро до влади у 1959 році. Для нього це не просто політика. Це особисте. І тепер він має всі важелі впливу на своїй новій посаді.
Реакція кубинської діаспори в Маямі
Маямі вибухнуло святкуваннями. Літтл-Гавана, Дорал — скрізь натовпи. Червоні кепки з написом «Trump», кубинські прапори як плащі на плечах. Венесуельці та кубинці святкували разом. Дорал навіть жартома називають «Доралезуелою» через велику кількість вихідців з Венесуели.
Місцеве телебачення годинами транслювало події з Каракаса. Кубинсько-американські політики, переважно республіканці, змагалися в гучних заявах. Даріель Фернандес, обраний податковий інспектор округу Маямі-Дейд, назвав Кубу «коренем проблем» з Венесуелою, Нікарагуа та іншими лівими режимами регіону.
«Настав час притягнути до відповідальності комуністичний режим Кастро», — заявив він. «Кубинський народ нарешті має стати вільним». Ці слова знайшли відгук серед емігрантів, які десятиліттями чекають на крах Гавани.
Нафтова залежність острова
Цифри говорять самі за себе. На піку співпраці Венесуела постачала Кубі близько 100 000 барелів нафти на добу. Острів не лише задовольняв власні потреби — він переробляв частину сировини та продавав нафтопродукти за кордон. Так надходила валюта.
Але американські санкції та венесуельська безгосподарність зробили свою справу. Минулого року поставки впали до 30 000 барелів. Втричі менше. Застарілі нафтопереробні заводи не справлялися. Інфраструктура розсипалася. Урагани добивали те, що лишилося.
Результат? Щонайменше п’ять загальнонаціональних блекаутів лише за минулий рік. Кубинці звикли жити без світла. Але тепер може не стати навіть цього мінімуму. росія та Мексика постачали деяку кількість нафти. Однак президент Мексики Клаудія Шейнбаум опиниться під потужним тиском Вашингтона. Китай, якому Куба заборгувала мільярди, не виявляє бажання допомагати.
Чому реформи заблоковані
Це питання мучить економістів десятиліттями. Відповідь проста й водночас трагічна: партійна номенклатура не хоче змін. Рауль Кастро ще у 2010 році попереджав парламент: «Ми граємо з життям революції. Або виправимо ситуацію, або збанкрутуємо, балансуючи на краю прірви».
Слова так і залишилися словами. Плани розширити приватний сектор виявилися суперечливими та непослідовними. Фермерам не дозволяють продавати врожай за ринковими цінами. Валютні реформи відкидаються. Мільярди вливаються в туристичну галузь, яка не працює.
А ще є GAESA — військовий конгломерат, що контролює величезні сектори економіки. Генерали не зацікавлені в конкуренції. Їм вигідний статус-кво. Союзники в Китаї, В’єтнамі та навіть росії радили реформуватися. Гавана відмовлялася.
Карлос Альсугарай, колишній кубинський дипломат, із сумом констатує: «Реформи схвалені на папері. Проблема в тому, що їх не виконують. Суть проста — відкритися до ринкової економіки, дозволити приватному сектору рости, продати або закрити державні підприємства-банкрути. Вони мають зробити це швидко. Занадто багато часу втрачено».
Сценарії майбутнього
Експерти розділилися. Майкл Бустаманте, директор програми кубинських досліджень в Університеті Маямі, налаштований скептично: «Якщо ви питаєте, чи впаде кубинський уряд сам через економічний біль без венесуельської нафти — я дуже сумніваюся. Куба вже переживала подібне». Він нагадує про «особливий період» після 1991 року, коли острів вижив без радянської допомоги.
США звинувачують Кубу у відправці бойовиків в Україну та закликають бойкотувати Гавану в ООН
Хуан Гонсалес, колишній директор з Західної півкулі в Раді національної безпеки адміністрації Байдена, погоджується: «Припинення поставок нафти створить величезний тиск на гуманітарну ситуацію. Але я не думаю, що режим здасться». Він знає цих людей — вів з ними переговори.
Опозиція на острові розпорошена й безголова. Після протестів 2021 року лідерів або арештували, або вони втекли. «Ті, хто претендує на роль опозиційних лідерів, або в Маямі, або в Мадриді, або в тюрмі», — зауважує Вільям ЛеоГранде з Американського університету.
А що думають самі кубинці? Альсугарай каже: «Не думаю, що люди настільки зневірені, щоб вітати американську інтервенцію чи групу маямських кубинців при владі. Люди хочуть, щоб кубинський уряд змінився. Але на кубинських умовах, а не нав’язаних ззовні».
Острів балансує на межі. Блекаути частішають. Продовольства бракує. Молодь тікає. Але режим тримається. Поки що. Адміністрація Трампа має час і ресурси. А Куба — лише волю до виживання. Хто переможе в цьому протистоянні? Відповідь може прийти швидше, ніж хтось очікує.
За матеріалами:
Trump team puts a target on Cuba, with threats and oil blockade washingtonpost.com
