Мільярди за власну кліматичну амбітність
Найбільша економіка ЄС опинилася у пастці власних обіцянок. Берлін узяв на себе найжорсткіші кліматичні зобов’язання серед країн Євросоюзу. Тепер країні загрожують штрафи від 13 до 90 мільярдів євро. Польща, Греція та Іспанія вже рахують майбутні надходження.
Коли йдеться про клімат, німецькі політики традиційно виступають у Брюсселі найгучнішими голосами. Вони вимагають ухвалення суворіших норм, критикують повільність партнерів, демонструють амбітність. Рахунок за цю риторику надійде 2030 року. Тоді Європейська комісія підіб’є підсумки виконання Регламенту про розподіл зусиль (ESR). І вже зараз очевидно: для Німеччини він виявиться болісним.
Федеральне відомство з охорони довкілля оприлюднило невтішний прогноз. За період 2021–2030 років країна недовиконає свої зобов’язання приблизно на 224 мільйони тонн CO₂-еквіваленту. Це колосальний розрив. Для порівняння: річні викиди всієї України становлять близько 200 мільйонів тонн.
Скільки коштуватиме провал
Механізм ESR передбачає: якщо країна не досягає цілей, вона мусить купувати квоти на викиди в інших держав-членів ЄС. Ціна залежить від ринку торгівлі емісіями. Консервативні оцінки називають суму 13–34 мільярди євро. Окремі аналітики прогнозують катастрофічні 90 мільярдів. У перерахунку на громадянина це від 160 до понад 1000 євро з кожного німця.
Експертна рада з питань клімату при федеральному уряді констатувала очевидне: «Плану закриття цього розриву не існує». Чиновники мовчать. Політики уникають теми, а годинник цокає.
Чому Німеччина опинилася у програші
Формально для всіх країн ЄС діє спільна мета: скоротити викиди на 40% до 2030 року порівняно з 2005-м. Проте індивідуальні зобов’язання розраховуються за економічною потужністю. Найбагатші платять найбільше. Німеччина, Данія, Фінляндія, Швеція та Люксембург повинні зменшити емісії на 50%.
Ось тільки є нюанс. Скандинавські країни та Люксембург — невеликі економіки з обмеженою промисловістю. Німеччина — індустріальний гігант, який генерує понад 21% усіх парникових викидів Євросоюзу. Структурно скоротити такий обсяг незрівнянно складніше.
Франція та Італія — порівнянні за розміром економіки — отримали м’якші умови. Більшість із 27 країн ЄС мають цільові показники нижче 30%. Парадокс системи: бідніші держави з енергомісткою промисловістю можуть продовжувати забруднювати довкілля, а потім ще й заробляти на продажу квот заможним сусідам.
Хто виграє від німецького провалу
Польща вже рахує потенційні надходження. Варшава може заробити мільярди євро, продаючи невикористані квоти. Греція та Іспанія теж готуються до фінансового бонусу. Іронія ситуації очевидна: країни, які інвестували в декарбонізацію менше, отримають гроші від тих, хто намагався бути лідером.
Німеччина не єдина в зоні ризику. За поточними прогнозами, 12 із 27 країн ЄС не досягнуть своїх ESR-цілей. Але жодна не промахнеться так критично, як Берлін.
Пастка секторального розподілу
Регламент ESR охоплює транспорт, будівлі, сільське господарство, переробку відходів та малі промислові підприємства. Великі електростанції та заводи підпадають під окрему систему торгівлі викидами EU ETS. Це означає, що Німеччина несе відповідальність за повсякденні емісії мільйонів домогосподарств, автомобілів, ферм.
Східноєвропейські виробники автомобілів із двигунами внутрішнього згоряння працюють у комфортніших умовах. Німецькі компанії, які вже вклали мільярди в ефективність та інновації, не отримують за це жодних преференцій. Система не враховує попередніх зусиль.
Німеччина давно зібрала «плоди декарбонізації» енергоефективності. Будинки утеплені краще за середній показник по ЄС. Опалювальні системи відносно сучасні. Подальші вдосконалення коштуватимуть дорого й даватимуть скромний ефект. А найбільші прогалини — саме в транспорті та будівельному секторі.
Транзитне прокляття
Є ще один фактор, про який рідко говорять. Німеччина — транспортний хаб Європи. Через країну проходять мільйони вантажівок і потягів. Товари прямують з Нідерландів до Польщі, з Франції до Чехії. Викиди від цього транзиту зараховуються Німеччині, хоча вантажі споживаються в інших країнах.
Кожна фура, що перетинає німецьку територію, погіршує національну статистику. Німці фактично платять за CO₂, який генерують громадяни інших держав ЄС. Система «обліку за місцем виникнення» не враховує кінцевого споживача. Це структурна несправедливість, закладена в саму архітектуру регламенту.
Що робити Берліну
До 2030 року уряд має обрати між двома болісними альтернативами. Перша — заплатити штрафи. Друга — запровадити драконівські заходи для прискореного скорочення викидів.
Що означає другий шлях на практиці? Масштабна термомодернізація житла. Примусова заміна газових та мазутних котлів. Різке подорожчання палива для опалення. Прискорений перехід на електромобілі через підвищення цін на бензин і дизель. Розбудова громадського транспорту. Переведення вантажоперевезень на залізницю. Обмеження в сільському господарстві та малому бізнесі.
Андреас Юнг, заступник голови фракції ХДС/ХСС у Бундестазі, закликав уряд діяти рішучіше. Аналітики з Agora Energiewende радять: замість платити мільярди іншим країнам, краще інвестувати ці гроші у власну економіку. Логіка зрозуміла. Штрафи — це втрачені ресурси. Інвестиції — хоча б потенційна віддача.
Бумеранг амбітності
Німецька позиція кліматичного лідера обертається економічним бумерангом. Країна взяла на себе найбільше, виконати не спроможна, а платити доведеться сповна. Інші уряди ЄС потирають руки: вони або мусять зробити менше, або заробляють на німецькому провалі.
Як Китай використовує кліматичний рух проти Заходу
Додаємо до картини ще один штрих. Німеччина — найбільший донор міжнародної кліматичної допомоги. Цього року країна спрямує щонайменше 6 мільярдів євро на підтримку кліматичних проєктів по всьому світу. На тлі власних невиконаних зобов’язань ці витрати викликатимуть дедалі гостріші питання всередині країни.
Глобальний контекст
Чи допоможе це все клімату? Питання риторичне. Глобальне потепління — проблема спільних ресурсів людства. Поки Китай щороку вводить нові вугільні електростанції потужністю, еквівалентною всій енергосистемі середньої європейської країни, європейські зусилля виглядають символічними.
2023 року КНР ввела в експлуатацію 47,4 гігавати нових вугільних потужностей. Індія — ще 5,5 гігавата. Для порівняння: вся встановлена потужність електростанцій України — близько 55 гігаватів. Азійські гіганти за рік додають стільки «брудної» енергетики, скільки має середня європейська держава загалом.
Поки великі емітенти не діятимуть синхронно, односторонні кроки залишатимуться жестами доброї волі без реального впливу на глобальну температуру. Переможці в цій грі — ті, хто їде безкоштовно. Зокрема країни, що приймають підприємства, які тікають із Німеччини через надмірне регуляторне навантаження.
Німецький досвід мав би стати уроком для інших амбітних країн. Обіцянки легко давати на міжнародних самітах під оплески журналістів. Виконувати їх доводиться вдома — під тиском виборців, профспілок і промисловців. І ціна провалу може виявитися неприйнятно високою.
За матеріалами:
