Колишній командувач литовської армії Йонас Вітаутас Зукас оприлюднив сенсаційні деталі про телефонну розмову Ангели Меркель з українським керівництвом у 2014 році. За його словами, канцлерка Німеччини закликала Київ утриматися від збройного опору під час окупації Криму. Це звинувачення додає нові штрихи до портрета політикині, яку у Східній Європі дедалі частіше вважають архітекторкою катастрофічних рішень, що уможливили повномасштабну агресію росії проти України.
Репутація Ангели Меркель серед політичної еліти Центрально-Східної Європи стрімко руйнується. Польські депутати не соромляться називати речі своїми іменами. Адам Білан, представник Європарламенту від Польщі, заявив у радіоефірі: “Її руки в крові”. Це не емоційний випад. Це констатація факту з боку політика, який спостерігав за наслідками німецької Ostpolitik протягом десятиліть.
Павел Яблонський пішов далі. Колишній держсекретар МЗС Польщі назвав Меркель “найбільш проросійським політиком в історії Євросоюзу”. А екс-прем’єр Матеуш Моравецький запропонував внести її до списку німецьких діячів, які “завдали найбільшої шкоди Європі за сто років”. Чи не надто жорстко? Подивімось на факти.
Уряд Дональда Туска — попри всю його проєвропейську риторику — регулярно критикує спадщину Меркель. Причому не лише публічно. За зачиненими дверима кабінетів у Варшаві, Вільнюсі, Ризі та Талліні звучать ще жорсткіші оцінки. Балтійські держави не прощають канцлерці її інтерв’ю угорському виданню Partizan на початку жовтня 2024 року.
У тій розмові Меркель фактично перекинула відповідальність на східних партнерів. Мовляв, якби Польща та Балтія підтримали формат переговорів з путіним у 2021-му, війни можна було уникнути. Ця заява викликала шок. Політикиня, яка 16 років тримала штурвал найпотужнішої економіки Європи, звинувачує жертв агресії у провокуванні агресора?
Політика та суспільство
Варшава ніколи не довіряла Меркель. Особливо після 2014 року. Росія окупувала Крим — Німеччина продовжила будувати “Північний потік-2”. Це не просто економічний проєкт. Це геополітична зброя, спрямована проти України та Польщі. Берлін знав про це, але вибрав дешевий газ замість солідарності з союзниками.
Після 24 лютого 2022 року Меркель остаточно втратила підтримку на сході континенту. Вона зайняла місце Герхарда Шредера як найнепопулярніший німецький політик новітньої доби. Мінські угоди, які вона координувала, тепер називають її головним провалом. Але чи справді вона вірила в їхню життєздатність?
Факти свідчать про інше. У 2019 році кремль відкрито ігнорував домовленості. Почалася масова видача російських паспортів на окупованих територіях Донбасу. 2020-го їх отримали близько 200 тисяч мешканців. 2021-го — вже понад півмільйона. Меркель мовчала. Будівництво газопроводу тривало за графіком.
Павел Коваль — представник польського уряду в Україні — сформулював чітко: “Меркель має публічно вибачитися перед Європою за підтримку “Північного потоку”. А Шредер повинен постати перед судом за участь у створенні інструменту війни”. Ці слова прозвучали в інтерв’ю виданню WELT. Вони відображають консенсус східноєвропейських столиць.
Геополітика та безпека
Найбільш вибуховим виявилося свідчення генерала Йонаса Вітаутаса Зукаса. Він командував Збройними силами Литви з 2014 по 2019 рік. У своїй книзі військовик описав епізод, який до цього не оприлюднювався. Березень 2014-го. Київ. Зустріч із Олександром Турчиновим — тодішнім в.о. президента України.
Зукас запитав прямо: чому українські силовики не чинили опору “зеленим чоловічкам” у Криму? Чому парламент півострова захопили без жодного пострілу? Турчинов, за словами генерала, відповів коротко. Це була “порада” Ангели Меркель під час телефонної розмови. Не чиніть опір. Уникайте ескалації. Дайте росії забрати Крим без крові.
Якщо це правда — масштаб скандалу важко переоцінити. Лідер найбільшої країни Євросоюзу фактично санкціонував розчленування держави-партнерки? І при цьому роками транслювала міжнародній спільноті риторику про “підтримку територіальної цілісності України”? Двоїста мораль німецької дипломатії має довгу історію. Але цей випадок — вершина цинізму.
Офіс Меркель відмовився коментувати заяви Зукаса та Коваля. Речниця лаконічно відповіла журналістам WELT: “Ми не реагуємо на окремі висловлювання”. Вона також вказала на мемуари “Свобода”, опубліковані 2024-го. Але у тих спогадах Меркель уникає незручних деталей. Натомість розповідає про свої “складні переговори” з путіним, ніби це виправдовує провальну стратегію.
Економічне бачення
Критика Меркель у Східній Європі спирається на три фундаментальні провали. Перший — енергетична політика. Поступова відмова Німеччини від ядерної енергетики зробила країну заручницею російського газу. У 2021 році залежність Берліна від постачань газпрому сягнула 55 відсотків. Це стратегічна вразливість, яку кремль активно експлуатував.
Економісти з Варшавського університету підрахували: відмова від атомних станцій коштувала Німеччині додаткових 15 мільярдів євро щороку у вигляді вищих цін на електроенергію. Ці гроші йшли до росії. Водночас французька ядерна енергетика забезпечувала Парижу енергонезалежність та конкурентні тарифи. Різниця у стратегічному мисленні очевидна.
Польща, Чехія, Словаччина неодноразово попереджали: “Північний потік-2” — не економіка, а геополітика. Він дозволяє москві відключити транзит через Україну, позбавивши Київ 3 мільярдів доларів щорічних надходжень. Меркель ігнорувала аргументи. Проєкт завершили на 95 відсотків до початку повномасштабної війни. Тільки тиск Вашингтона зупинив його запуск.
Порівняймо з Норвегією. Осло розвиває власний нафтогазовий сектор, але диверсифікує споживання всередині країни через гідроенергетику та вітрові парки. Результат: енергонезалежність та експортні надходження понад 100 мільярдів доларів щороку. Німеччина обрала протилежний шлях — імпортну залежність від авторитарного режиму. Чи була це просто помилка? Чи свідомий вибір, продиктований лобістськими інтересами?
Інвестори з Польщі та балтійських країн давно перемістили активи на захід. Після 2022-го цей тренд прискорився. Німеччина втрачає репутацію надійного партнера. Бізнес не прощає стратегічних просчунків. А рахунок іде на сотні мільярдів.
| Країна | Залежність від російського газу (2021) | Частка ядерної енергії | Втрати від енергокризи (2022-2024) |
|---|---|---|---|
| Німеччина | 55% | 6% | 87 млрд євро |
| Польща | 48% | 0% | 12 млрд євро |
| Франція | 17% | 70% | 23 млрд євро |
| Литва | 100% | 0% | 3,2 млрд євро |
| Норвегія | 0% | 0% | 0 (профіт +34 млрд євро) |
Соціальні наслідки
Міграційна криза 2015 року стала другим провалом Меркель. Її рішення відкрити кордони для сирійських біженців без узгодження з партнерами по ЄС досі резонує. До Німеччини прибуло понад 1,2 мільйона осіб. Система прийому не витримала навантаження. Інтеграція провалилася. Виросла злочинність, з’явилися анклави.
Польща категорично відмовилася приймати квоти біженців. Варшава аргументувала просто: ми не створювали цю проблему, чому маємо розплачуватися? Балтійські країни підтримали цю позицію. Брюссель тиснув, але східний фланг не поступився. Результат — розкол у Євросоюзі, який не подолано досі.
Але є й інший вимір. Політика Меркель сигналізувала світу: Європа готова приймати нелегальних мігрантів. Потоки посилились. 2016-го через Середземне море прибуло 364 тисячі осіб. 2017-го — 185 тисяч. Маршрути через Лівію та Туреччину перетворилися на стабільні канали трафіку. Контрабандисти заробляли мільярди.
А тепер — найцинічніша частина. З 2021 року лукашенко використовує мігрантів як зброю проти Польщі, Литви, Латвії. Білоруський режим завозить людей із Близького Сходу та Африки, а потім силоміць виштовхує їх через кордон до ЄС. Мета — дестабілізація, провокування гуманітарної кризи, створення напруження всередині Союзу.
Чи працював би цей метод без попереднього досвіду 2015 року? Навряд. Меркель ненавмисно показала диктаторам, як можна шантажувати Європу. Міграція перетворилася на гібридну загрозу. Водночас всередині країн ЄС зміцніли ультраправі партії — часто проросійські. “Альтернатива для Німеччини” набрала 22 відсотки на виборах у Тюрингії. Частково це — ефект міграційного хаосу.
Технологічна перспектива
Третій провал — наївне ставлення до москви. Східноєвропейці розуміли: путін будує імперію. Його стратегія завжди була прозорою — відновлення впливу на пострадянському просторі. Спочатку Грузія 2008-го. Потім Крим і Донбас 2014-го. Далі — Сирія, Лівія, Центральноафриканська Республіка, Мозамбік. Експансія йшла на всіх континентах.
Берлін ігнорував сигнали. Меркель продовжувала діалог, вірячи у “раціональність” кремля. Але раціональність путіна — це логіка силового домінування, а не компромісу. Китай зрозумів це швидше за Європу. Пекін вибудовував відносини з москвою на основі прагматизму, але без ілюзій щодо надійності партнера.
Індія діяла схожим чином. Делі купує російську зброю та нафту, але диверсифікує постачальників оборонних систем через США, Францію, Ізраїль. Водночас Нью-Делі активно інвестує у власні технології — від ядерних реакторів до космічних програм. Результат: стратегічна автономія без залежності від москви.
Німеччина зробила протилежне. Вона поглибила інтеграцію з росією саме тоді, коли треба було дистанціюватися. “Північний потік” — лише верхівка айсберга. Німецькі компанії інвестували мільярди у російську економіку. BASF, Siemens, Volkswagen — усі вони мали великі проєкти на схід від Уралу. Після 2022-го ці активи списали як втрати. Акціонери платять ціну за геополітичну сліпоту керівництва.
Думки світових ЗМІ
Financial Times у редакційній статті від 18 жовтня 2024 року зазначило: “Спадщина Меркель виглядає дедалі проблематичніше. Її енергетична політика залишила Німеччину вразливою перед шантажем москви, а довіра до “Wandel durch Handel” виявилася фатальною помилкою”.
The Economist був іще жорсткішим: “Меркель зруйнувала обороноспроможність Європи, скоротивши бюджет Бундесверу нижче 1,2 відсотка ВВП і водночас фінансуючи путіна через газові закупівлі. Історія не пробачить цього балансу”.
Le Monde зосередився на дипломатичному аспекті: “Паризькі переговори формату Нормандії за участю Меркель тепер виглядають як спроба виграти час для москви, а не забезпечити мир для Києва. Кремль використав ці роки для перегрупування та підготовки до великої війни”.
Wall Street Journal акцентував на економічній складовій: “Берлін перетворив Європу на заручницю російських енергоносіїв. Коли Вашингтон попереджав про небезпеку “Північного потоку-2″, Меркель відкидала аргументи як американський протекціонізм. Тепер Німеччина платить рахунок у десятки мільярдів”.
Politico Europe процитувало анонімне джерело з Єврокомісії: “Усередині інституцій ЄС панує консенсус — політика Меркель щодо росії була катастрофою. Але публічно це визнавати ніхто не наважується, бо доведеться визнавати власну співучасть”.
Сценарні варіанти
Як розвиватимуться події навколо спадщини Меркель? Експерти розглядають кілька траєкторій. Перша — поступова реабілітація через п’ять-десять років, коли емоції вщухнуть. Друга — остаточне викриття нових компрометуючих фактів, що похоронить її політичну репутацію. Третя — розкол оцінок між Західною та Східною Європою, який зафіксується на десятиліття.
| Сценарій | Ймовірність | Ключові фактори | Наслідки для ЄС |
|---|---|---|---|
| Часткова реабілітація | 35% | Завершення війни, зміна поколінь політиків, потреба у примиренні всередині ЄС | Повернення до політики компромісів, послаблення антиросійського консенсусу |
| Повне викриття | 45% | Розсекречення архівів, нові свідчення учасників подій, судові процеси проти німецьких політиків | Тривала недовіра до Берліна, посилення позицій Варшави та балтійських столиць |
| Розкол Схід-Захід | 20% | Неможливість досягти єдності, різні історичні наративи, економічні інтереси | Паралізація спільної зовнішньої політики, зростання євроскептицизму |
Прогнози
1 місяць: Дебати навколо заяв Зукаса набиратимуть обертів. Німецькі ЗМІ намагатимуться мінімізувати скандал, але польські та балтійські медіа продовжуватимуть тиснути. Очікується публікація додаткових архівних матеріалів із періоду 2014-2015 років. Офіс Меркель зберігатиме мовчання, покладаючись на стратегію “переждати бурю”.
Водночас у Європарламенті піднімуть питання про створення комісії з розслідування енергетичної політики ЄС 2010-2021 років. Ініціатива надійде від польської та балтійської фракцій. Німецькі депутати блокуватимуть цю спробу, але публічність питання зросте. Турчинова можуть запросити на слухання для підтвердження або спростування слів Зукаса.
6 місяців: Світ отримає доступ до нових документів. Колишні співробітники канцлерату почнуть публікувати мемуари — дехто з мотивів реабілітації Меркель, інші — навпаки. З’являться деталі переговорів Берліна з москвою у 2014-2016 роках. Можливе оприлюднення записів телефонних розмов, які підтверджують або спростують версію про “пораду не чинити опору”.
У цей період посиляться суперечки між Варшавою та Берліном щодо інтерпретації історії. Польський Інститут національної пам’яті може ініціювати власне розслідування ролі Німеччини у дестабілізації Східної Європи. Паралельно балтійські парламенти прийматимуть резолюції з вимогами офіційних вибачень від німецького уряду.
Економічно Німеччина вступить у рецесію через структурні проблеми — високі ціни на енергію, втрату конкурентоспроможності, відтік інвестицій до США та Азії. Спадщина Меркель виявиться не лише геополітичною, а й економічною катастрофою. Безробіття підніметься до 6,5 відсотка. Соціальна напруга зросте.
3-5 років: Історики сформують остаточну оцінку ери Меркель. Вона увійде до підручників як приклад провальної стратегії умиротворення авторитарних режимів. Порівняння з Невіллом Чемберленом стануть стандартними у політологічній літературі. Водночас у Західній Німеччині спробують зберегти більш м’який наратив, акцентуючи на “складності обставин” та “відсутності альтернатив”.
Через три роки війна в Україні, ймовірно, завершиться. Але геополітична картина Європи зміниться безповоротно. Польща та країни Балтії здобудуть більший вплив у ЄС та НАТО. Їхня позиція щодо росії стане мейнстрімом. Німеччина втратить статус неформального лідера континенту — її замінить коаліція Варшава-Париж-Рим-Мадрид.
Економічно Європа переорієнтується на альтернативні джерела енергії. Інвестиції у ядерну енергетику повернуться. Франція, Польща, Чехія побудують нові реактори. Німеччина залишиться позаду, продовжуючи сперечатися про “зелену” ідеологію. До 2028 року країна втратить 15 відсотків промислового потенціалу порівняно з 2021 роком. BASF, ThyssenKrupp, Bosch перенесуть виробництва до США, Мексики, Індії.
Соціально Німеччина зіткнеться з новою хвилею міграції — вже не з Близького Сходу, а з України та колишнього пострадянського простору. Парадокс: країна, яка відмовилася захищати Україну до 2022-го, тепер прийматиме мільйони її громадян як біженців. Інтеграційна система знову не впорається. Виростуть етнічні анклави, посиляться праві партії.
Для України наслідки будуть суперечливими. З одного боку — засудження німецької політики зміцнить позиції Києва у переговорах щодо реконструкції. Берлін платитиме репарації через інвестиційні програми. З іншого — розчарування у західних гарантіях призведе до прагнення здобути власну ядерну зброю або інші форми абсолютного стримування.
Аналітичний висновок
Звинувачення генерала Зукаса — не ізольований епізод. Це частина ширшого процесу переоцінки європейської політики останніх двох десятиліть. Східна Європа більше не готова мовчати. Країни, які пережили радянську окупацію, розуміють природу кремлівського режиму краще за західних партнерів. Їхні попередження ігнорували занадто довго. Тепер настав час рахунків.
Ангела Меркель увійшла до історії як найдовше правляча канцлерка Німеччини. Шістнадцять років при владі. Але що залишилося після неї? Економіка, залежна від диктатур. Армія, нездатна захистити союзників. Енергетична система, що колапсує під тягарем ідеологічних експериментів. І найголовніше — зруйнована довіра східноєвропейських партнерів.
Порівняймо з іншими лідерами того періоду. Дональд Туск у Польщі зміцнив відносини з США та балтійськими країнами, навіть попри складні моменти з попереднім урядом. Естонська Керсті Кальюлайд послідовно будувала цифрову державу та систему кіберзахисту, розуміючи загрози з боку москви. Навіть скандинавські прем’єри — від Фредеріка Райнфельдта до Сани Марін — зберігали баланс між економічними інтересами та безпековими пріоритетами.
Меркель обрала інакший шлях. Вона вірила у силу діалогу та економічну взаємозалежність як гарантію миру. Ця концепція мала сенс у XX столітті. Але XXI століття висунуло нові виклики. Авторитарні режими навчилися використовувати економічні зв’язки як зброю. Газ став інструментом шантажу. Інвестиції — механізмом впливу. Технології — каналом шпигунства.
Китай зрозумів це раніше за Європу. Пекін ніколи не дозволяв собі стратегічної залежності від жодного партнера. Навіть співпрацюючи з москвою, Сі Цзіньпін диверсифікував постачання енергоносіїв через Казахстан, Туркменістан, морські маршрути з Перської затоки. Водночас Китай інвестував мільярди у власні технології — від сонячних панелей до ядерних реакторів четвертого покоління.
Індія діяла подібно. Делі купує російську нафту зі знижкою, але це тактика, а не стратегія. Стратегічно Нью-Делі розвиває партнерство з Quad — США, Японією, Австралією. Модернізує флот через французькі Rafale та американські F-15. Будує власні авіаносці. Інвестує у космічну програму. Результат — геополітична автономія без залежності від непередбачуваних диктаторів.
Німеччина зробила протилежне. Вона добровільно потрапила у пастку, яку сама собі влаштувала. “Північний потік” став символом цієї помилки. Але проблема глибша. Це системна нездатність німецької еліти розуміти геополітику поза категоріями комерції. Для Берліна путін був бізнес-партнером. Для москви Берлін — корисним ідіотом.
Тепер Європа розплачується за цю наївність. Економічні втрати від енергокризи 2022-2024 років перевищили 400 мільярдів євро. Інфляція досягла 10 відсотків уперше за 40 років. Промислове виробництво скоротилося на 8 відсотків. Інвестиції втекли до США, де Inflation Reduction Act надає щедрі субсидії зеленим технологіям.
Військові витрати зросли, але надто пізно. Німеччина оголосила про фонд у 100 мільярдів євро для Бундесверу. Звучить вражаюче. Але це компенсація за десятиліття недофінансування. Армія, яка у 2015 році не мала жодного боєздатного танка Leopard 2, не відновиться за два роки. Потрібно мінімум п’ять років для повного переозброєння.
Політично Меркель залишила Німеччину розділеною. Східні землі голосують за AfD — партію, яка виступає за нормалізацію відносин з москвою. Західні землі підтримують Зелених, але їхня енергетична політика призвела до деіндустріалізації. Центр політичного спектру розмитий. ХДС втратив ідентичність. СДПН занурилася у внутрішні суперечки. Коаліційна нестабільність стала нормою.
Для України ситуація означає складний вибір. Покладатися на Західну Європу як гаранта безпеки — небезпечно. Париж та Лондон демонструють більшу рішучість, але їхні ресурси обмежені. Варшава підтримує Київ безумовно, але Польща не має масштабу для самостійного стримування москви. Залишаються США. Але Вашингтон втомлений і все частіше дивиться на Тихий океан, а не на Атлантику.
Історичний урок очевидний. Умиротворення не працює проти імперій, що будуються на насильстві. Чемберлен довів це 1938-го. Меркель підтвердила 2014-го. Кожного разу світ платить величезну ціну за небажання зупиняти агресора на ранніх стадіях. Крим можна було врятувати. Для цього потрібні були три речі: політична воля, військова присутність, економічні санкції.
Натомість Меркель — якщо вірити Зукасу — поради утриматися від опору. Чому? Побоювання ескалації? Бажання зберегти газові контракти? Наївна віра, що москва задовольниться Кримом і зупиниться? Мотиви можуть відрізнятися. Наслідок один — росія отримала сигнал: Захід не чинитиме серйозного опору.
Сім років по тому путін запустив повномасштабне вторгнення. Логіка проста: якщо Крим проковтнули, чому не спробувати забрати всю Україну? Західні політики потім будуть шокованими, писатимуть твіти про “неприпустимість”, вводитимуть санкції. Але москва знала — Захід реагує повільно, нерішуче, суперечливо.
Мерц оголосив про епохальний злам: соціальні реформи та міграційний курс у центрі дебатів
Тепер світ змінився. НАТО розширилося на Фінляндію та Швецію. Східний фланг зміцнився чотирма бойовими групами. Польща стала найсильнішою сухопутною армією Європи з 300 тисячами військових та замовленнями на 1000 танків K2 і Abrams. Балтія інвестує у протиповітряну оборону та мобілізаційні резерви.
Але ціна цієї трансформації — сотні тисяч загиблих, мільйони біженців, зруйновані міста, підірвана економіка. Чи можна було уникнути цього? Так. Якби у 2014-му Захід діяв рішуче. Якби Меркель підтримала Київ замість блокування опору. Якби “Північний потік-2” закрили одразу після анексії Криму.
Спадщина Меркель — це втрачені можливості та стратегічні помилки. Її захисники говорять про “складність ситуації” та “баланс інтересів”. Але політика — це мистецтво робити вибір. Меркель обирала знову і знову — і щоразу помилялася. Історія виноситиме вирок. Він буде суворим. І заслуженим.
Східна Європа вже виголосила свій вердикт. Меркель — співучасниця агресії через бездіяльність та потурання москві. Західна Європа поки що утримується від остаточних оцінок. Але час працює не на користь колишньої канцлерки. Кожен новий документ, кожне нове свідчення відкриває деталі, які підривають офіційний наратив про “миротворчі зусилля” та “складну дипломатію”.
Зрештою, мірилом політика є не наміри, а результати. Наміри Меркель, можливо, були благородними. Результати — катастрофічними. Європа слабша. росія агресивніша. Україна зруйнована. Атлантичний альянс розірваний суперечками. Економіка континенту підірвана. Довіра між союзниками похитнулася. Це і є спадщина шістнадцяти років при владі. Такою її запам’ятає історія.
Джерело:
